1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 4.33 (6 Голосів)

   Важливе місце серед особистих прав і свобод займає свобода світогляду та віросповідання. Свободу світогляду в різних міжнародних актах називають по-різному. Для його позначення іноді використовують поняття «свобода світогляду та віросповідання». Це поняття передбачає право людини вірити чи не вірити в Бога, а в разі, коли людина вірує, — можливість кожного сповідувати будь-яку релігію.

   Свобода думки, совісті і релігії (З Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод ст. 9):

  1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики й ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
  2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

   Свобода вираження поглядів (ст. 10):

  1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати й передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади та незалежно від кордонів.

   Відповідно до ст. 19 Загальної декларації прав людини (1948 р.), «кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів». У свою чергу, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.) встановлює, що «кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір» (ст.19).

   Свобода віросповідання передбачає право кожного, хто сповідує певну релігію, відправляти релігійні культи й обряди, вести різноманітну релігійну діяльність. Однак при користуванні своїм правом на свободу світогляду та віросповідання людина повинна утримуватися від порушення прав інших людей, зазіхання на їхню свободу. Закон передбачає важливі принципи взаємодії держави та церкви. Церква й релігійні організації в Україні відокремлені від держави. Водночас держава з повагою ставиться до релігійних переконань своїх громадян. Так, віровчення деяких конфесій не дозволяє їхнім прибічникам брати до рук зброю або давати клятви. У цьому випадку, коли виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку може бути за клопотанням громадянина замінене альтернативною (невійськовою) службою. Інші релігії не дозволяють своїм вірним отримувати будь-які номери, у зв’язку з чим передбачено їхнє право відмовитися від отримання податкового ідентифікаційного коду. Крім того, держава гарантує таємницю сповіді — священнослужитель не може бути допитаний з приводу відомостей, які стали йому відомі на сповіді.

   У сукупності юридичних норм, що являють собою інститут свободи совісті, особливого значення набуває конституційна заборона підбурювання ворожнечі й ненависті у зв'язку з релігійними віруваннями.

  Соціальним фундаментом будь-якої свободи, в тому числі свободи совісті, виступає економічна і політична природа суспільства, наявність широких демократичних процесів у ньому.

   Будучи базовим елементом культурної, наукової, освітньої, інформаційної інфраструктури держави, бібліотеки України відіграють важливу роль у процесі реалізації права людини на інформацію. Згідно з чинним законодавством, головним завданням бібліотеки є забезпечення інформаційних, науково-дослідних, освітніх, культурних та інших потреб користувачів. Реалізація прав громадян на бібліотечне обслуговування, забезпечення загальної доступності до інформації та культурних цінностей, що збираються, зберігаються та надаються в тимчасове користування бібліотеками, є основою державної політики у сфері бібліотечної справи.

   Ключові напрями державної інформаційної політики полягають у забезпеченні доступу кожного до інформації; забезпеченні рівних можливостей щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації; створенні умов для формування в Україні інформаційного суспільства; забезпеченні відкритості та прозорості діяльності суб’єктів владних повноважень; створенні інформаційних систем і мереж інформації, розвитку електронного урядування; постійному оновленні, збагаченні та зберіганні національних інформаційних ресурсів; забезпеченні інформаційної безпеки України; сприянні міжнародній співпраці в інформаційній сфері та входженню України у світовий інформаційний простір.

   Гарантоване Конституцією України право на інформацію передбачено, насамперед, законами України «Про інформацію», «Про звернення громадян», «Про доступ до публічної інформації», «Про науково-технічну інформацію», «Про бібліотеки і бібліотечну справу» та іншими нормативно-правовими актами. Закон України «Про інформацію» встановлює загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу й суспільство від неправдивої інформації, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді

   Відповідно до цього Закону кожен має право на вільне одержання, використання, поширення, зберігання та захист інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.

IMG 20191204 141212